“Оскільки ніхто не сумнівався в українському статусі говірок Волинського Полісся, то й не було спроб творення якоїсь окремої літературної мови на діалектній основі. Інакше на тих частинах Захід­ного Полісся, що поза межами України. Так, деякі вихідці з Берестей­щини (“новоятвяги”), очевидно, за вказівкою певних органів, у кінці 80-х і поч. 90-х років минулого століття “творили” новий четвертий східнослов’янський народ, що є нібито нащадком балтійського пле­мені ятвягів. І для представників цього народу вже “кувалася” літера­турна мова на основі янівсько-пінських говірок, значною мірою доповнена штучними утвореннями, яких би ніхто з діалектоносіїв не зміг сприйняти. На Підляшші уже в перше десятиліття ХХІ віку здійснені потуги запровадити латинку для твореної нової підляської літературної мови. Зазначимо, що для цих “творців” як поліської “володи”, так і підляської літературної мови до гіпотетичних ко­ристувачів новоствореними мовами зараховані у десятки разів більше осіб поза Берестейщиною та Підляшшям, тобто з Волинського Поліс­ся, хоч жителі цього краю і не відчувають соціально-мовного дискомфорту.

Усі ці спроби “творення” виявилися невдалими, бо “ковалі” забу­ли про маленьку деталь: відірваність українських анклавних говірок від материнської мови сприяє не створенню нової мови, а зникненню того, що ще збережено, що дійшло до першого десятиліття ХХІ віку, тому в таких умовах потрібно не творити нові літературні мови, а зафіксувати хоч би те, що ще зберігає людська пам’ять, тим паче, що через певний час там уже не буде кому говорити по-українськи: такі широкі оберти набирає росіянізація на Берестейщині та полонізація на Підляшші”.

212 стор.